Ви колись бачили усмішку, що не означає радість, а лише спробу вижити, вдихнути і не завити від страху?
Його знайшли вранці, на зарослій узбіччі, де степовий вітер ганяв траву, немов розтріпане волосся на чолі дитини. В очах — виснаження і вперта іскра, наче він ще сперечався з долею й шепотів: «Не дочекаєшся». Він мружився від сонця і начебто усміхався, хоча то була не усмішка, а важке, уривчасте дихання, що проривалося між скотчем і набряклими губами.
Він не думав словами — лише теплими спалахами пам’яті: двір із тінню дерева, рука, що колись чухала за вухом, дзенькіт миски об бетон.
«Я хороший… я все робив правильно. Я чекав. Я махав хвостом. Чому тепер трава мокра, пахне залізом, а рот закритий?..»
Чоловік, що йшов стежкою, спершу почув тихий шурхіт. Потім побачив морду, що блимала крізь траву. Він завмер, ніби натрапив на власне сумління, і довго не рухався. Лише дихав.
— Живий? — прошепотів він, ставши навколішки.
Пес не розумів слів, та відчув голос — теплий. Хвіст вдарив по траві, обережно, аби не злякати надію.
— Потерпи, друже… — чоловік уже набирав номер. — Тримайся, зараз допоможуть.
Поки він чекав волонтерів, пес слухав його збивчасті слова у слухавку: «знайшов… живий… потрібні ножиці… обережно…» Він не розумів змісту, але відчував інтонацію — у ній не було злості. І цього вистачало: «Я не сам. Значить, світ ще не зовсім зламаний».
Невдовзі під’їхала машина. Дівчина у рукавицях опустилася в траву, не зважаючи на колючки.
— Ми з тобою, малий. Зараз буде неприємно, але недовго.
Ножиці клацнули, стрічка послабла — і повітря вірвалося в легені, мов тепла хвиля. Пес закашлявся, вдихнув гіркий запах клею й раптом не втримався: язик торкнувся долоні дівчини. У цьому русі було все його «дякую».
Він думав: «Ти пахнеш дощем і лікарнею… але ти не відводиш очей. Я сидітиму тихо, тільки не відпускай».
…А далі все закрутилося: клініка, огляди, руки лікаря, в яких не було байдужості. «Нічого критичного, впораємося», — повторював він.
— Він усміхається, — прошепотіла дівчина.
— Може, й справді усміхається, — після паузи визнав лікар.
І він справді усміхався. Тепер — по-справжньому: від того, що біль відступав.
Він знову вчився вірити. Вчився слухати кроки у коридорі й знати: кроки — це обіцянка. Вчився приймати своє нове ім’я — Травка. Вчився бігти, хоч і повільно, але з хвостом, що малював у повітрі веселку.
І найголовніше — він знову вчився бути поруч. Бо «поруч» означає «ти є». А це завжди початок нового життя.
